Володимир Коломієць
А. К. Менделю
Є загадкове в мові. Повні таїни слова.
І хай би як мінився світ — глибинна пам’ять…
От знову якось я про це подумав,
з давно знайомим чоловіком стрівшись.
Андрій Корнійович — хірург золоторукий
і мій земляк, що родом, як і я,
з-під Переяслава… В дитинстві повоєннім,
хоч він був старший, ми із ним дружили,
бувало, в шахових баталіях на спориші
до ночі клякли… То вже згодом, згодом
питання мовознавче в мене виникло:
звідкіль же воно прізвище оте
у діда-прадіда його, у батька — коваля і хлібороба?
Гай-гай, минає все… Не стало батька.
Не ті вже й ми з Корнійовичем. Тільки часом
і нині стрінемось, аби зіграти в шахи,
а більш — згадати любе… Зрідка! В місті,
як кажуть, глянуть ніколи й на місяць.
Хоча і видно ж бо його не дуже — з-за електрики…
Та все ж кортить, як у люстерко місяця, заглянуть
у пам’ять серця… І у край свого дитинства,
край предківський, що дав нам імена.
Ба імена… Вони таємним світлом
ще мерехтять, мов крізь туман. Ту загадковість
розкрити, може, книги допоможуть, словники…
Інакше ж як збагнуть їх, повні таїни слова?
Ось не без допомоги і Грінченка, й Даля
ми розгадати спробуєм — єдине…
В нім, древнім, світло місяця відбилось.
Бо ж давнє м є н — то корінь слова місяць.
Гей, світло місяця відбите! —крізь віки…
І в топономіці воно,— наприклад, місто Мінськ
і Мена-річка на Чернігівщині — з коренем отим…
Бач, наші предки поклонялись Місяцю
не менше, аніж Сонцю. Мо’, дивитися любили,
як міниться… як меншає — до серпика,
і знов росте, повніє… У в одмінах неодмінних:
і народженько?.. І підповень він? І місяць-князь?
На честь його врочистості справляли
при рівноденні — як стрічався повний
із щойно лиш народженим… Рядились.
Зорю носили. І козу водили.
Пісень співали, славлячи його,
і дякували — за кошари повні,
за повні ятері і за комори — з урожаєм.
Щороку святкували предки наші
Мендідія. Великого, бач, місяця!
Бо ж д і д і — то великий…
(Звідси, певно, й д і д!
Шанобне слово д і д, — ще з праслов’янства діти
найбільшого в родині звали — дідом).
До речі, на святки оті Мендідія,
як ряджені ходили — щедрувальники,
то посівали зерном і квітчали місяць
колоссям, і носили, крім зорі,
сніпки іще до місяця — менделики…
Одна шістнадцята снопа — конопель горстка! —
оце ж і мендель. Слово запашне…
Ласкаве слово, місячне. І давнє-давнє:
таке, як-от, скажімо, хліб, вода…
Андрій Корнійович всміхається: мовляв-бо,
од діда щось він схоже чув, од батька.
Було їм слово мендель зрозуміле й звичне.
Та краще, як і словники підтверджують…
За вікнами посутеніло. Мов у давній приповістці,
«козацьке сонце встало — місяць».
Гай-гай, а скільки ж призабулося!.. Хоч трошки
іще припасти до джерел — при місячних мечах!.. ..
Андрій Корнійович
бере туру із дошки
і оголошує моєму королеві шах.
Журнал «Київ» №11, 1985 рік, с4-5
Володимир Коломієць